Михайло Петрович
Драгоманов
Народився у м. Гадяч, нині районний центр Полтавської області, Україна (тоді Полтавська губернія, Російська імперія). Батьки Михайла Драгоманова, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби…» — згадував пізніше М. Драгоманов.
У 1849–1853 навчався у Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом.
Продовжив навчання у Полтавській гімназії. Вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок… Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів… здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі… як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо».
Восени 1859 вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Тут у нього з'являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у студентському середовищі.
Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя Київського навчального округу, славетного хірурга М. Пирогова, який «допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську». М. Драгоманов намагався органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої.
Етапним у справі становлення М. Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченкау Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори.
1863 — став членом товариства «Громада», об'єднання, що було формою пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української історії, культури, народного побуту, права. Пізніше, у 1870-х рр., з'явилися нові, «молоді» Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням».
З середини 1860-х років становлення М. Драгоманова як ученого відбувалося в тісному взаємозв'язку з його публіцистичною діяльністю. У тодішніх роботах М. Драгоманова — історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних — мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя означуваного питання.
1870 — Київський університет відрядив М. Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів.
Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М. Драгоманова посідала Галичина. Він намагався «розбудити» галицьке громадське життя (так, як він це розумів), піднести рівень суспільної свідомості.
Трирічне закордонне турне М. Драгоманова було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з науковим західноєвропейським досвідом.
Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили М. Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Восени 1875 року через Галичину й Угорщину він вирушив до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети.
Восени 1876 М. Драгоманов створив у Женеві громадсько-політичний збірник «Громада». Було видано 5 томів збірника. Головна тема «Громади» — дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і прагнення до свободи і рівності серед світової спільноти.
З другої половини 1880-х рр. М. Драгоманова запрошували до співпраці ряд провідних видань Галичини.
У 1878 році на Паризькому літературному конгресі Михайло Драгоманов зачитав доповідь La littérature oukrainienne proscrite par le gouvernement russe («Українська література, заборонена російським урядом»), у якій різко засудив Емський указ і виступив на захист української мови та культури. Прочитавши цю доповідь, що вийшла окремою брошурою, Карл Маркс підкреслив у тексті такі слова: «Тарас Шевченко — син народу в повному розумінні цього слова. Більше, аніж хто інший, він заслуговує на титул народного поета»[5].
1889 — запрошений викладати на кафедрі загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету(Болгарія), де працював до своєї кончини.
«Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні», — свідчила Леся Українка про останні дні свого дядька. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти обірвала життя вченого і громадського діяча.
Немає коментарів:
Дописати коментар